У самих Сорочинцях, оточених земляним і дерев’яним валами, неподалік від «гетьманської» Спасо-Преображенської церкви був двір Данила Апостола. Про це говорить Гіляровський, який, відшукуючи «сліди Гоголя», знайшов «надзвичайно міцний підвал, сухий, чистий, який залишився від часів Гетьманщини. Підвал належав гетьманові Малоросії Данилу Апостолу. А з підвалу вів підземний хід, що виходив до церкви, котра була збудована Данилом Апостолом. А коли вона будувалась, Апостол, за переказом, ночами збирав ради в будинку, що споруджувався, і сам з’являвся на ці ради через цей хід».
Але попри те, що гетьман Данило Апостол був, безперечно, дуже багатою і впливовою людиною, його ніколи не обвинувачували в здирництві і загарбанні чужого майна, що подекуди ставили в провину його непересічним попередникам.
Таким чином, його чесність, безперечна військова вдача, адміністративні таланти та по-справжньому державницький розум сприяли тому, що Данило Апостол користувався загальною повагою протягом усього свого життя.
Та, на жаль, людина смертна. Прийшов час і Данила Апостола: гетьман помер 15 січня 1734 року на вісімдесятому році життя і був похований у Сорочинцях у побудованій його коштом кам’яній церкві.
Ще у 1733 р. Данило Апостол, відчуваючи наближення смерті (з ним стався удар), звернувся до імператриці Анни Іоаннівни «с испрошением всемилостивого ее императорского величества на дом и детей его по смерти его… защищения».
Треба сказати і про нащадків старого гетьмана. Як ми пам’ятаємо, у нього було дев’ятеро дітей, з них три сини. Двоє його синів – Петро і Павло – займали посади лубенського та миргородського полковників. Павло Апостол загинув під час Кримського походу. А другий син, Петро, прожив довге життя, мав блискучу освіту і відомий як автор щоденника російською і французькою мовами, що був виданий. Саме його власністю став бакумівський маєток після смерті батька, а від нього перейшов до гетьманового онука Данила Петровича Апостола та його дружини Марини Власівни. Д. П. Апостол, у 1762—1767 роках генеральний хорунжий, після знищення полкового ладу здобув чин статського радника. Він передав бакумівський маєток у спадщину своєму сину Михайлові Даниловичу Апостолу. Цей правнук гетьмана, секунд-майор, був останнім представником роду Апостолів за чоловічою лінією. Щоб зберегти славетне прізвище Апостолів, він 1801 року звернувся до імператора з проханням щодо успадкування прізвища Апостол його двоюрідним братом, таємним радником Іваном Матвійовичем Муравйовим, який став називатися Муравйовим-Апостолом. Отже, і Бакумівка на рубежі ХVIII – ХIX століть перейшла у власність Муравйових-Апостолів.
Сини І. М. Муравйова-Апостола – Матвій, Сергій, Іполит – у 1825 році приєдналися до декабристів.
Серед інших нащадків Данила Апостола Я. М. Горленко, відомий під іменем Йоасафа Білгородського, настоятель Мгарського монастиря; В. Я. Ломиковський, автор історичного «Словника Малоросійської старовини». З родом Данила Апостола тісно пов’язаний рід Журахівських. Василь Журахівський у 1710—1724 роках мав посаду генерального осавула в уряді гетьмана І. Скоропадського. Саме він посилав до Петра І старшинський план відновлення автономних прав України. За це наказного гетьмана Павла Полуботка, миргородського полковника Данила Апостола, генерального бунчужного Якова Лизогуба і генерального осавула Василя Журахівського арештували й ув’язнили у Петропавлівській фортеці.
Після революції 1917 року нащадки старого гетьмана покинули Батьківщину, і тільки у лютому 1991 року Андрій Володимирович Муравйов-Апостол з дружиною та сином (усі вони сьогодні громадяни Швейцарії) відвідали Великі Сорочинці. Біля Спасо-Преображенської церкви, усипальниці гетьмана, мешканці Великих Сорочинців слухали старого сивого чоловіка у чорному костюмі. Він говорив про велику силу рідної землі і віри, про її неперехідне значення для кожного з нас.
18 серпня 2006 року у селі Великі Сорочинці поруч із Спасо-Преображенською церквою, де знаходиться родова усипальниця Апостолів, було відкрито пам’ятник гетьману Данилу Апостолу.
«Між ними теж були голови і правителі неабиякі…»
Щоб яскравіше виокремити постать гетьмана Данила Апостола на всеукраїнському тлі видатних постатей часів розбудови Козацької держави, ще раз поглянемо на відмітні риси його попередників і сучасників. Почнемо з її, так би мовити, творця – Богдана Хмельницького. Відомо, що Хмельницький дбав про зміцнення й укріплення гетьманської влади. Так, він постійно скликав ради, брав активну участь в обговоренні й ухваленні їхніх рішень; очолював державну адміністрацію; не уникав роботи у сфері судочинства; опікувався фінансами; очолював військо; визначав зовнішньополітичний курс уряду; вів рішучу боротьбу з найменшими проявами сепаратизму. Саме така активна позиція позитивно позначилася на формуванні харизматичності постаті гетьмана, що відігравало помітну роль у консолідації національно-патріотичних сил. Не випадково у свідомості широких мас людей з 1650 року Хмельницький починає виступати як «Богом даний» гетьман над Військом Запорозьким, тобто стає символом визволення від «лядської неволі».
Звертає на себе увагу і той факт, що Хмельницький, зосередивши всю повноту влади у своїх руках, з початку 1649 року безумовно став виявляти самодержавні устремління. Встановлений ним режим влади дуже нагадує протекторат Олівера Кромвеля.
На жаль, наступник Хмельницького Іван Виговський не став послідовником політики великого гетьмана. На час народження Данила Апостола Виговський натрапив на міцний «камінь спотикання» у ключових полках Гетьманщини – Полтавському і Миргородському. Гетьманський уряд почав відверто нехтувати «свободи і вольності» городового і запорозького козацтва, зокрема було усунуто кошового, заборонено ловити рибу в річках і продавати вино, поширено практику оренд і непомірних поборів. Було зроблено спробу відновити шляхетське землеволодіння. Так, у Полтавському полку соратник гетьмана Юрій Немирич отримав маєтки, у Полтавському і Миргородському полках гетьманський намісник Тимофій став конфісковувати у козаків та міщан маєтності, «понаставляв панів». Усе це призвело до опозиційного руху, який до кінця 1657 року набув загрозливого характеру. Його центрами стали Запорожжя на чолі з кошовим Яковом Барабашем і Полтавський полк, очолюваний полковником Мартином Пушкарем. Підтримували полтавців і миргородці. З обох боків починається політична тяганина з Москвою, яка тільки посилювала позиції останньої. Відбувається бій в околицях Полтави, де українці б’ються один проти одного. В результаті цього зіткнення загинуло близько п’ятдесяти тисяч людей. До того ж Іван Виговський починає відверто спиратись на Польщу, що призводить до українсько-російської війни. Гетьман рухається через Миргород, Зіньків, Гадяч, де зустрічає серйозний спротив. Навіть перемога українсько-татарських військ під Конотопом над військами Трубецького стала пірровою. Як державний і політичний діяч Виговський зазнав краху, оскільки не мав підтримки в народних масах.
Очевидно, що Данило Апостол аналізував діяльність гетьмана Виговського. Тому, ставши гетьманом, він уникнув суспільного і громадського протистояння, навчився використовувати можливості Росії для українських потреб. За час його гетьманування не було скарг на його діяльність з боку російського уряду, при цьому він, за висловом Грушевського, «не забруднив руки зрадою національних інтересів».
Але повернемося до попередників Данила Апостола на гетьманському столі.
Наступним представником української верхівки, який тільки поглибив протиріччя і мало не призвів до братовбивчої війни, став Іван Брюховецький. У 1665 році він прибуває до Москви, щоб побачити «пресвітлі царські очі».
З’являються так звані «Московські статті», де збирання податків покладалося вже не на гетьманську адміністрацію, а на царських воєвод, кількість яких на Україні мала зрости удвічі. Брюховецький одержує боярський титул, а старшина – дворянство. Згодом гетьман усвідомлює свої помилки і намагається позбутися царських воєвод в українських містах. Але було вже пізно – знову українці сходяться на сумнозвісному Сербиному полі, де перед цим воювали Виговський і Пушкар. Але до бою справа не дійшла – невдатний гетьман був убитий.